Наслідки Другої світової війни для Німеччини

Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні–серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.

            Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. "Холодна війна" примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу.

Людські втрати	Безповоротні втрати - 7,836 млн  чол. (За іншими даними 11-13 млн.). 12 млн перебувало у полоні. 12 млн  стали біженцями.
Матеріальні втрати	Майже повне руйнування міст та інфраструктури країни, особливо східних районів. Також Німеччина сплачувала репарації переможцям у вигляді конфіскації станків, обладнання, цінних речей, товарних поставок і використання праці німців. Втрата сілезького промислового району. Втрати в ході бойових дій: Західна зона – 20%, Східна зона – 45%. Втрати в результаті репарацій: Західна зона – 12%, Східна зона – 25%.
Територіальні зміни	24% території на користь Польщі та СРСР. Розкол Німеччини на ФРН і НДР. Утворення Західного Берліну.
Зміни в економіці	Повне руйнування промислового і сільськогосподарського виробництва.
Соціальні зміни	8 млн німців-біженців з Чехословаччини, Польщі та інших країн Східної Європи.
Політичні зміни	Встановлення окупаційного режиму (1945-1952). Розкол Німеччини на дві держави – ФРН (демократичний устрій) і НДР (тоталітарний режим).

Юзеф Пілсудський

Йдеться про політика, який, 20 років входячи до керівного ядра марксистської ППС, відчув на собі і арешти царської поліції, і декілька років заслання до Сибіру (підпільне «ім’я» Пілсудського — «товариш Зюк»), вже до 1905 року перейшов із марксистських позицій на платформу «загальнопольської національної єдності» в ім’я незалежності — і перейшов уже назавжди, «приборкуючи» польських лівих, з якими колись був тісно пов’язаний, і періодично заграючи з правими, але старанно уникаючи зобов’язань як перед першими, так і перед другими, які б зв’язували його (це важливо відзначити!). Йдеться, нарешті, про лідера, що не один рік свідомо носив на людях скромну сіру військову шинелю без знаків розрізнення (маючи військове звання маршала), охоче їздив у потягах другого класу, був дуже скромним у побуті. 

 

Є деякі особистісні деталі, які дають яскраве уявлення про Маршала як про людину, можливо, повніше, ніж десятки томів «пухких» життєписів. Так, вирушаючи на вирішальну битву з більшовиками, які йшли на Варшаву (серпень 1920 року), Пілсудський, за свідченням ад’ютантів, узяв із собою такі речі, якими, вочевидь, понад усе дорожив: медальйон із зображенням Матері Божої Остробрамської, світлину дочки Ванди, роман «Потоп» Генріка Сенкевича, «Хроніку» Мацея Стрийковського (цікавий літопис подій польської і української історії XVI сторіччя). І пізніше, як згадує його дружина Александра, Маршал, збираючись у поїздку або в похід, не забував саме про ці речі, і так тривало ще багато років.

Ліва соціалістична газета «Роботнік» писала про Коменданта (бойові побратими-легіонери називали Пілсудського і так): «У нинішній Польщі, де люди йдуть на великі угоди з совістю, судорожно вчепившись у міністерське крісло, яке вислизає, ця горда, але настільки ж скромна, проста людина, байдужа до титулів і почестей, повинна імпонувати, повинна будити симпатію і довіру». Повчальність подальших подій полягала в тому, що зробивши державний переворот в травні 1926 року і встановивши режим «санації» («оздоровлення»), Пілсудський, ця «гроза всіх панів», за висловом лівої преси, дуже жорстко дав зрозуміти соціалістам, що віднині триматиме їх у гранично вузьких рамках.

Бо, як заявив Комендант у інтерв’ю від 25 травня 1926 року, «якщо поняття «ліві-праві» пов’язані з соціальними рухами, то я особисто ніколи не був у новій Польщі прихильником надання явної переваги тій або іншій стороні. Особисто я ніколи не хотів би належати ні до правих, ні до лівих. Я ніколи не хотів бути членом жодної з партій, не схвалював панування партій над Польщею».

У цілому ідеалізувати Пілсудського як політичного лідера було б наївно. На совісті цієї, безперечно, видатної людини, гордості свого народу — і жорстоке нехтування національними правами українців, переслідування українських національних організацій, арешти, погроми; і, власне кажучи, диктаторський погляд на Польщу, яку він часом починав уже розглядати мало не як свою власність; і зверхнє ставлення до чинної конституції, яку Маршал одного дня глумливо назвав «конституткою». Але слід пам’ятати про одне: ця людина своїм пріоритетом бачила державні інтереси Польщі, як він їх розумів, а не хиже примноження особистих статків.

Колективізація сільського господарства для українців

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. 

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.

До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Я погоджуюсь із думкою,що задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України.Адже вона стала однією з причин голодомору 1932-1933 рр.

Чому Версальська система приховувала в собі загрозу?

В історичній науці терміном "Версальська система" прийнято називати міжнародні угоди, ініційовані державами - переможницями у Першій світовій війні. Вони були укладені 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції між США, Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією, Болівією,

Бразилією, Кубою, Еквадором, Грецією, Гватемалою, Гаїті, Хіджазом, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Королівством сербів, хорватів і словенців, Сіамом, Чехословаччиною та Уругваєм, з одного боку, і Німеччиною - з іншого.

Версальський договір містив 15 розділів (440 статей).

Версальська система визнавала винними у розв'язанні Першої світової війни виключно Німеччину та її союзників.На думку авторів Версальсько-Вашингтонської системи договорів, що утворилася у підсумку цих двох конференцій, вона мала стати ефективним інструментом у боротьбі за мир і процвітання народів. Але так не трапилося.

Тим часом Версальська система приховувала в собі глибокі супе­речності. У першу чергу - англо-американські. США не могли використати Лігу Націй як інструмент свого впливу у світі, оскільки вони не увійшли до складу Ліги. Лідируюче положення в Лізі Націй займали Великобританія і Франція, які й диктували свої умови іншим країнам. Однак і між цими країнами не було єдності. Кожна з них мала свої політичні й економічні інтереси.

Неміцність Версальсько-Вашингтонської системи була обумовлена рядом причин. Держави Антанти були великодушними переможцями. Тягар повоєнної перебудови лягла на переможені народи. Не було прийнято до уваги і те, що ці народи вже скинули політичні режими, які брали участь у розв'язанні війни. Встановлюючи репарації, переможці так і не прийняли до уваги реальні можливості переможених, діючи за принципом «переможений платить за все». Хвиля націоналізму, піднята першою світовою війною, не спала. Тепер її сила підтримувалася почуттями національного приниження. Поза Версальсько-Вашингтонської системи виявилася і Радянська Росія. Відсунута від рішення світових справ, вона не могла не стати в опозицію Версальсько-Вашингтонської системи.

Я вважаю,що ця система мала дуже мало шансів на здійснення задумів її ініціаторів.У період після Пеоршої світової війни загострювалися суперечності між Англією і США,що становило загрозу для виникнення нової світової війни.

Денікінський режим в Україні

Зверненна А.Денікіна до народу Малоросії

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійським рухом були й такі, які вимагали негайної земельної реформи. Тільки таким чином можна було, на їх думку, завоювати прихильність населення. „Земельна реформа і ... шибениці, тоді ми знову дійдемо до Москви”, - говорив один з найвідоміших денікінських генералів Кутепов. Але подібні настрої серед білогвардійського офіцерства не були пануючими.

У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі.

Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське село. Зміна настроїв селянства відбувалася дуже швидко, стрімко. Ще недавно воно виступало проти продрозкладки та інших заходів „воєнного комунізму”, сприяючи поразці радянських військ. Денікінське командування сподівалося, що антирадянські настрої селянства допоможуть поповнити армію. Воно розраховувало також на продовольчі ресурси України. Однак ці сподівання не виправдалися. Вдаючись до погроз і репресій, денікінці зуміли мобілізувати лише частину селян, які підлягали призову. Але це не посилило денікінської армії. Навпаки, селяни не хотіли воювати за чужі їм інтереси і цим вносили в армію елементи розкладу. Білогвардійцям не вдалося налагодити і продовольче постачання своїх військ. На відмови селян вони відповідали реквізиціями, чим ще більше посилювали незадоволення новою владою. Часто саме спроби мобілізації, реквізиції та повернення землі й реманенту поміщикам призводили до селянських виступів.

Стихійні селянські повстання прагнули очолити представники різних політичних партій. У деяких районах це вдалося зробити більшовикам. Але не скрізь партизанський рух розвивався під їх керівництвом. Денікінцям протистояли сили різних політичних спрямувань, які також включались у повстанську боротьбу. В тилу денікінців, особливо на Правобережжі, діяли партизанські загони, очолювані українськими соціал-демократами. Вони боролися за відновлення УНР. Для керівництва цими загонами у Кам’янці-Подільському, утривуваному військами УНР, було утворено між партійний орган – Центральний український повстанський комітет (скорочено ЦУПКом).

Бій під Крутами

"Бій під Крутами" художника-баталіста Леоніда Перфецького

Їх було триста – студенти та гімназисти. Проти них були тисячі – солдати, фронтивики та матроси більшовицької армії. Нерівний бій. Бій під Крутами, який на декілька днів віддалив захоплення Києва. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна рота (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала.

Січень 1918 року. На столицю України насуваються озброєні до зубів більшовицькі орди під командуванням колишнього царського генерала Муравйова. Київські студенти та гімназисти, прагнучи захистити молоду Українську державу, організували Курінь січових стрільців, щоб дати гідну відсіч загарбникам.

Курінь, що налічував 300 душ, складався із студентів Українського народного університету, Університету Святого Володимира та учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Захисники, пройшовши лише семиденну військову підготовку, без сумнівів і вагань вирушили в похід проти російської армії на станцію Крути, що розташована на залізничній лінії Москва – Бахмач – Київ.

П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував наступ червоних, втрачаючи молоді життя, під градом куль і гранат. Московські солдати без жалю багнетами проколювали юначі груди, прикладами рушниць розбивали голови, добивали поранених – розповідали очевидці тих трагічних подій.

28 студентів потрапили в полон. Муравйовці цілу ніч по-звірячому мордували їх, а на світанку повели на розстріл. У зимове холодне небо злетіли звуки гімну „Ще не вмерла Україна”, що його першим заспівав гімназист Григорій Пипський. Пролунала недовга кулеметна черга… В загальному бій під Крутами тривав 3 дні. 29 січня було вбито останнього з трьохсот крутівських героїв. Більшовицькі кати заборонили місцевим селянам поховати за християнським обрядом тіла захисників Києва, залишивши їх на засніженому полі.

Київ було захоплено у лютому, а вже у березні столицю УНР було звільнено.

Тільки тоді почали розшукувати тіла молодих людей, які загинули під Крутами. Вдалося знайти лише 30 скалічених тіл юнаків, більшість з яких урочисто поховали у братській могилі у Києві на Аскольдовому цвинтарі.


„Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”, — сказав Президент УНР Михайло Грушевський під час поховання героїв.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. „Понад все вони любили свій коханий край”, — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися – невмируща. Вічна їм слава.

Герої Крут

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...

 Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.
Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді.
Особливо вразило сучасників поховання юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і у кількості 27 людей були ними страчені.
На похороні у Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти».
2006 року на місці бою встановлено пам'ятник. З нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір випустив в обіг пам'ятну гривню.