Негритянський рух у 60-х роках XX ст.у США

Однією з найгостріших внутрішньополітичних проблем США, що виникла ще в далекому минулому, є расова нерівність і дискримінація. Особливо гостро вона стояла перед країною в 1950-1960-і роки, незважаючи на проголошену конституцією рівноправність американських громадян.

Негритянська школа

Наприклад, Верховний суд США в 1954 р. скасував роздільне навчання дітей — нефів і білих. Однак, коли група негритянських школярів у м. Літл-Рок (штат Арканзас) намагалася відвідувати школу, у якій навчалися білі діти, расисти вдалися до терору.

На початку 1960-х років негритянський рух вийшов на новий рівень. Він набув характеру масової боротьби за соціальні права, досягнення громадянської рівноправності та доступ до політичної влади.

Визнаним лідером негритянського руху став Мартін Лютер Кінг. Священик, лауреат Нобелівської премії миру, який проводив велику громадську роботу.

У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.

Убивство М. Л. Кінга в 1968 р. поставило країну на межу громадянської війни. Лише за один тиждень — 4-11 квітня 1968 р. — повстання негрів охопили стільки ж міст, що й за весь попередній рік. На їх придушення влада кинула 100 тис. поліцейських, національних гвардійців і солдатів, з яких за час «чорних бунтів» 1964-1969 pp. загинуло 250 осіб. Загинуло також 11 тис. американців, переважно негрів. Наростання расових проблем водночас із невтішними наслідками боротьби з бідністю призвели до загострення соціального напруження в країні в другій половині 1960-х років.

Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.

Літературний процес 1945-50-х рр.

Презентація учнів 11 класу Бєлозьорової О.,Онопченко Л.,Дубовик Д.,Уханової Т.,Черненко В.

Наслідки Другої світової війни для Німеччини

Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні–серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.

            Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. "Холодна війна" примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу.

Людські втрати	Безповоротні втрати - 7,836 млн  чол. (За іншими даними 11-13 млн.). 12 млн перебувало у полоні. 12 млн  стали біженцями.
Матеріальні втрати	Майже повне руйнування міст та інфраструктури країни, особливо східних районів. Також Німеччина сплачувала репарації переможцям у вигляді конфіскації станків, обладнання, цінних речей, товарних поставок і використання праці німців. Втрата сілезького промислового району. Втрати в ході бойових дій: Західна зона – 20%, Східна зона – 45%. Втрати в результаті репарацій: Західна зона – 12%, Східна зона – 25%.
Територіальні зміни	24% території на користь Польщі та СРСР. Розкол Німеччини на ФРН і НДР. Утворення Західного Берліну.
Зміни в економіці	Повне руйнування промислового і сільськогосподарського виробництва.
Соціальні зміни	8 млн німців-біженців з Чехословаччини, Польщі та інших країн Східної Європи.
Політичні зміни	Встановлення окупаційного режиму (1945-1952). Розкол Німеччини на дві держави – ФРН (демократичний устрій) і НДР (тоталітарний режим).

Юзеф Пілсудський

Йдеться про політика, який, 20 років входячи до керівного ядра марксистської ППС, відчув на собі і арешти царської поліції, і декілька років заслання до Сибіру (підпільне «ім’я» Пілсудського — «товариш Зюк»), вже до 1905 року перейшов із марксистських позицій на платформу «загальнопольської національної єдності» в ім’я незалежності — і перейшов уже назавжди, «приборкуючи» польських лівих, з якими колись був тісно пов’язаний, і періодично заграючи з правими, але старанно уникаючи зобов’язань як перед першими, так і перед другими, які б зв’язували його (це важливо відзначити!). Йдеться, нарешті, про лідера, що не один рік свідомо носив на людях скромну сіру військову шинелю без знаків розрізнення (маючи військове звання маршала), охоче їздив у потягах другого класу, був дуже скромним у побуті. 

 

Є деякі особистісні деталі, які дають яскраве уявлення про Маршала як про людину, можливо, повніше, ніж десятки томів «пухких» життєписів. Так, вирушаючи на вирішальну битву з більшовиками, які йшли на Варшаву (серпень 1920 року), Пілсудський, за свідченням ад’ютантів, узяв із собою такі речі, якими, вочевидь, понад усе дорожив: медальйон із зображенням Матері Божої Остробрамської, світлину дочки Ванди, роман «Потоп» Генріка Сенкевича, «Хроніку» Мацея Стрийковського (цікавий літопис подій польської і української історії XVI сторіччя). І пізніше, як згадує його дружина Александра, Маршал, збираючись у поїздку або в похід, не забував саме про ці речі, і так тривало ще багато років.

Ліва соціалістична газета «Роботнік» писала про Коменданта (бойові побратими-легіонери називали Пілсудського і так): «У нинішній Польщі, де люди йдуть на великі угоди з совістю, судорожно вчепившись у міністерське крісло, яке вислизає, ця горда, але настільки ж скромна, проста людина, байдужа до титулів і почестей, повинна імпонувати, повинна будити симпатію і довіру». Повчальність подальших подій полягала в тому, що зробивши державний переворот в травні 1926 року і встановивши режим «санації» («оздоровлення»), Пілсудський, ця «гроза всіх панів», за висловом лівої преси, дуже жорстко дав зрозуміти соціалістам, що віднині триматиме їх у гранично вузьких рамках.

Бо, як заявив Комендант у інтерв’ю від 25 травня 1926 року, «якщо поняття «ліві-праві» пов’язані з соціальними рухами, то я особисто ніколи не був у новій Польщі прихильником надання явної переваги тій або іншій стороні. Особисто я ніколи не хотів би належати ні до правих, ні до лівих. Я ніколи не хотів бути членом жодної з партій, не схвалював панування партій над Польщею».

У цілому ідеалізувати Пілсудського як політичного лідера було б наївно. На совісті цієї, безперечно, видатної людини, гордості свого народу — і жорстоке нехтування національними правами українців, переслідування українських національних організацій, арешти, погроми; і, власне кажучи, диктаторський погляд на Польщу, яку він часом починав уже розглядати мало не як свою власність; і зверхнє ставлення до чинної конституції, яку Маршал одного дня глумливо назвав «конституткою». Але слід пам’ятати про одне: ця людина своїм пріоритетом бачила державні інтереси Польщі, як він їх розумів, а не хиже примноження особистих статків.

Колективізація сільського господарства для українців

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. 

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.

До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Я погоджуюсь із думкою,що задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України.Адже вона стала однією з причин голодомору 1932-1933 рр.