Йдеться про політика, який, 20 років входячи до керівного ядра марксистської ППС, відчув на собі і арешти царської поліції, і декілька років заслання до Сибіру (підпільне «ім’я» Пілсудського — «товариш Зюк»), вже до 1905 року перейшов із марксистських позицій на платформу «загальнопольської національної єдності» в ім’я незалежності — і перейшов уже назавжди, «приборкуючи» польських лівих, з якими колись був тісно пов’язаний, і періодично заграючи з правими, але старанно уникаючи зобов’язань як перед першими, так і перед другими, які б зв’язували його (це важливо відзначити!). Йдеться, нарешті, про лідера, що не один рік свідомо носив на людях скромну сіру військову шинелю без знаків розрізнення (маючи військове звання маршала), охоче їздив у потягах другого класу, був дуже скромним у побуті.
Є деякі особистісні деталі, які дають яскраве уявлення про Маршала як про людину, можливо, повніше, ніж десятки томів «пухких» життєписів. Так, вирушаючи на вирішальну битву з більшовиками, які йшли на Варшаву (серпень 1920 року), Пілсудський, за свідченням ад’ютантів, узяв із собою такі речі, якими, вочевидь, понад усе дорожив: медальйон із зображенням Матері Божої Остробрамської, світлину дочки Ванди, роман «Потоп» Генріка Сенкевича, «Хроніку» Мацея Стрийковського (цікавий літопис подій польської і української історії XVI сторіччя). І пізніше, як згадує його дружина Александра, Маршал, збираючись у поїздку або в похід, не забував саме про ці речі, і так тривало ще багато років.
Ліва соціалістична газета «Роботнік» писала про Коменданта (бойові побратими-легіонери називали Пілсудського і так): «У нинішній Польщі, де люди йдуть на великі угоди з совістю, судорожно вчепившись у міністерське крісло, яке вислизає, ця горда, але настільки ж скромна, проста людина, байдужа до титулів і почестей, повинна імпонувати, повинна будити симпатію і довіру». Повчальність подальших подій полягала в тому, що зробивши державний переворот в травні 1926 року і встановивши режим «санації» («оздоровлення»), Пілсудський, ця «гроза всіх панів», за висловом лівої преси, дуже жорстко дав зрозуміти соціалістам, що віднині триматиме їх у гранично вузьких рамках.
Бо, як заявив Комендант у інтерв’ю від 25 травня 1926 року, «якщо поняття «ліві-праві» пов’язані з соціальними рухами, то я особисто ніколи не був у новій Польщі прихильником надання явної переваги тій або іншій стороні. Особисто я ніколи не хотів би належати ні до правих, ні до лівих. Я ніколи не хотів бути членом жодної з партій, не схвалював панування партій над Польщею».
У цілому ідеалізувати Пілсудського як політичного лідера було б наївно. На совісті цієї, безперечно, видатної людини, гордості свого народу — і жорстоке нехтування національними правами українців, переслідування українських національних організацій, арешти, погроми; і, власне кажучи, диктаторський погляд на Польщу, яку він часом починав уже розглядати мало не як свою власність; і зверхнє ставлення до чинної конституції, яку Маршал одного дня глумливо назвав «конституткою». Але слід пам’ятати про одне: ця людина своїм пріоритетом бачила державні інтереси Польщі, як він їх розумів, а не хиже примноження особистих статків.
